ЯНГОЛИ ТЕЖ ІНОДІ ВТРАЧАЮТЬ НОГИ
Це було задовго до того, як я застав своїх батьків за виламуванням ніжок янголятку з… скажімо так, з певного місця. Не пам’ятаю точно коли — але янголятко, звісно, було дерев’яним. Ноги виявилися задовгими, щоб вмістити фігурку на обраному місці на стіні.
Ліщина, з якої місцевий майстер вирізьбив янголятко, певно, вже тоді росла десь поблизу. Можливо, мій батько якось помітив її, ідучи на рибалку, і на мить задумався — чи не стала б вона гідною темою для чергового вірша. Сьогодні я знаю його достатньо добре, щоб уявити, як він відмахнувся б із іронією: «Навіщо писати про ліщину, якщо Шевченко вже написав про тополю — поезію ми творимо чи садівництвом займаємося?!» Тато — поет…
ПОЕТ, ДЕШЕВЕ ВИНО І ЧАСИ, ЯКІ ДОБРЕ, ЩО МИНУЛИ
«Той тип із пляшкою вина — напевно поет» — мусила думати мама в ті часи. Вино на смак було таким самим робітничим, як і тодішня політика. Але вірші Василя Симоненка та Ліни Костенко, цитовані напам’ять, і знайомство з книжками, забороненими пильними цензорами, — це справляло враження… А якщо не вони, то пропозиція руки й серця з повноцінним похміллям, з урахуванням усіх етичних та естетичних наслідків — точно. Можливо, вже тоді вони почали думати про мене?
І сталося те, чого не могло статися — і я маю на увазі не своє народження: у 84-му це не було чимось особливим, навіть у грудні не було комети, не було волхвів із дарами. Ні — п’ять років по тому «Рух» і Чорновіл привели до змін, яких я тоді не розумів. Пам’ятаю лише щастя батька і маму, яка стрибала, наче наступила на мурашник… Сьогодні я бачу певну іронію в тому, що ті самі сцени розігрувалися у квартирах по всьому під’їзду нашого будинку — першого збудованого в мікрорайоні «40 років Радянської влади».
Тато завжди вмів знайти на берегах своїх рукописів місце для рядка про свободу — навіть у найтемніші часи, організовуючи всупереч забороні поетичні вечори. Тепер ця свобода мала вийти за межі берегів. Адже для тата — відтоді, як він писав на випускному твір про «Розмови з катом» В’ячеслава Чорновола — найважливішою була свобода слова… і його вчителька української мови це оцінила.
РЕДАКЦІЯ, ЩО СМЕРДІЛА ЦИГАРКАМИ
Коли слово стало тілом, це було тіло з дешевого паперу. Народилося воно з перших незалежних друкарських верстатів. Завдяки татові та його знайомим невелике містечко під Харковом мало власну газету. Поет став журналістом. Кожен міг зайти до кіоску на площі, де досі стояв пам’ятник Леніну, і купити татову місцеву газету. Своєї вихователі в садочку я не пам’ятаю… але пам’ятаю всіх, хто бував у татовій редакції. У хмарах цигаркового диму мерехтів єдиний монітор із текстовим редактором — ніхто ще не чув про офісні програми. Макети газети малювали фломастером на звичайних аркушах А4. Мить відпочинку мала звук зітхання відкорковуваних пляшок пива — номер закритий. Тоді приходив час вигадувати гороскоп — редакція нарешті могла гратися словами, які не мали нічого спільного з дійсністю, а я міг гратися кришечками від пляшок. Місцева політика, історія краю, скандали, часом убивства, дивакуваті ентузіасти (наприклад, різьбяр, натхненний довгоногими янголами) — усе це розходилося по кіосках усього району.
Чого навчило мене це? Не вірити гороскопам — їх може скласти будь-хто після другої пляшки. Не вбивати людей у будь-який інший день, крім п’ятниці чи суботи: газета виходить у середу, тож журналістам і міліції потрібен час, щоб встановити основні факти (буває, що труп спочатку мусить випливти з найближчого ставка). Навчився також не палити цигарок… коли тато захворів на пневмоторакс, а в редакції запровадили заборону на куріння.
ГАЛЯ, ЦИГАРКИ І ТАБЛЕТКА З ХРЕСТИКОМ
Тоді я ще не знав, що все почалося з пачки цигарок і таблетки з хрестиком, які лежали на столі вчительки української мови мого тата — завжди, щодня. Саме тоді почалася татова поезія, газета… і прискіпливе виправлення моїх шкільних творів. Галя Тимошенко (тато завжди вживає це зменшувальне ім’я) знала ціну слова, а написане слово вважала безцінним. Певно, тому мій батько й досі дивує мене цитатами класиків, що зберігає напам’ять, — а класики одвіку ламали людські серця й полиці стелажів у нашому домі. «Краще б дав мені ляпаса, ніж почути від Галі, що я її розчарував» — сказав він мені якось. Досі згадує найгірший момент своєї навчання у технікумі. Галя спитала його про поезію Лесі Українки. Дар імпровізації та ораторський хист виявилися марними, коли він стояв перед Галею, її цигарками і таблеткою з хрестиком. Не оцінка його вразила. «Бачу, Дарку, що я тебе скривдила. Занадто довірилася твоїм творам і відпустила тебе» — ось що боліло татові, і той хрест із таблетки він несе досі, мов наш Господь на образах. Наступні перерви він проводив у шкільній бібліотеці, осягаючи поезію Лесі Українки. Коли наприкінці дня підійшов до неї на перерві, став свідком того, як Галя з гаманцем у руці відправляє власного сина: «Гривню?! Тобі п’ятдесяти копійок мало? На тобі двадцять і зникай». Стоячи перед цим оракулом, він по-солдатськи доповів, що надолужив прогалини у знаннях про Лесю Українку. Мусила йому вистачити її посмішка… трохи тепліша від тієї, якою вона щойно обдарувала сина.
«Я ПИШАЮСЯ»
Не думаю, що поезія Лесі Українки мала великий вплив на татову творчість. Але повага до слова, якої вчила його Галя — безумовно. Тому роки по закінченні школи, коли тато повернувся до актової зали свого технікуму на власний авторський вечір, де презентував найновіші вірші, Галі Тимошенко там не могло не бути. Відтоді написано про нього чимало рецензій, але найважливішу, думаю, він почув саме того дня: «Я знала, що ти писатимеш. Я пишаюся тобою».
Кілька місяців по тому тато востаннє дарував їй квіти. Хоч її вже немає, вона спорудила собі пам’ятник зі спогадів своїх учнів. Батько не сказав мені цього прямо (можливо, сам про це не здогадується), але пишучи чергові репортажі й фейлетони до своєї газети, він думав про те, що Галя сказала б про його текст. Звідки таке припущення? Бо я знаю це відчуття відтоді, як він перевіряв мої шкільні твори перед тим, як я здавав їх своїй вчительці. Повага до слова — це спадкове. Можливо, навіть його посмішка, коли він повертав мені черговий твір, була тією самою, яку він побачив тоді після «рапорту» про вивчену Лесю Українку?
Я більше не вірю в янгола-охоронця з солоденьких образків, що висів над моїм ліжком у квартирі в мікрорайоні «40 років Радянської влади». Не після того, що мої батьки зробили з дерев’яним янголятком одного різьбяра, який старанно добирав ліщину для його ніжок. Ці крилаті істоти в той час асоціювалися в мене з поетичним символом Карпат. Повертаючись із тамтешніх полонин одразу після університету, я отримав дзвінок із пропозицією першої роботи…
З КАРПАТСЬКИМ БОЛОТОМ НА ЧОБОТЯХ — ДО ДОШКИ
Я не вірю в янголів, але в охоронців — так. Тому було лише одне місце, куди я мав піти, перш ніж розпочати свою роботу. Я ще не відмив карпатського болота з чобіт і пішов відвідати могилу пані Галі. Запалюючи свічку на могилі людини, якої я ніколи не знав особисто, але яка так вплинула на мене, я хотів, щоб вітер не загасив вогню. Того серпневого дня погода була вже зовсім осіння… але вдалося — не загасив.
Я — вчитель української мови.
Blubry Starego Belfra 