Коли я закінчив сьомий клас, а до омріяної червоної стрічки в атестаті мені забракло рівно 0,1 бала — що, як мені пояснили, було моральним успіхом, хоч атестат цього й не відображав — мої батьки зробили дещо неймовірне. Хотіли показати мені, що сам процес і праця — це теж успіх. Влаштували бенкет на мою честь. Повели мене на піцу до першої на той час піцерії в місті (а для мене — у світі, всесвіті й на всьому Чумацькому Шляху). Наситившись «Маргаритою», я міг піти в книгарню і вибрати будь-яку книжку. Яким же було моє здивування, коли я відкрив, що улюблені «Зоряні війни» — це не лише кінотрилогія із затертих VHS-касет — таких затертих, що Хан Соло вже мав чіткі горизонтальні смуги на обличчі й більше нагадував зебру, ніж контрабандиста, — а й ціле велике літературне всесвіт. Та перша книжка, що ще пахла друкарською фарбою, куплена того дня, стала зачатком гігантської колекції і поворотним моментом у моєму житті.
Універсальна історія про вибір між Світлим і Темним боком Сили вчила мене основ етики відтоді, як тато привіз із НДР перший у нашому будинку відеомагнітофон. Пристрій завбільшки з малий холодильник, який працював із граційністю танка і звучав так само. Підсвідомо формувалося моє політичне чуття, ще до того, як я взагалі дізнався слова «тоталітаризм» і «демократія». Це був мій перший, справжній дотик до містицизму. Серйозно. Не уроки релігії й католицькі меси, на які тягала мене улюблена бабуся — і на яких я зразково засинав із розплющеними очима, що є вмінням, яке рекомендую, — а саме «Повернення джедая». Години читання продовжень, приклеєний до зимового радіатора, я вбирав знання про те, що існує якась жива, чиста Сила, що з’єднує всіх істот.
І саме там, біля того холодного радіатора, я отримав найчистіший урок моралі. Сила була тканиною світу, вимагала поваги, смирення й відповідальності за слабших. Натомість у церковній лаві я відчував лише холод і порожнечу. Принаймні радіатор час від часу грів.
Сьогодні я дивлюся на Польщу, в якій ми живемо. Наша галактика, Чумацький Шлях, Земля, Європа, Польща. Моральний взірець? Спотворене католицьким лицемірством вчення Ісуса Христа, проголошеного королем цієї нації. Польська політика й релігія злилися в одне потворне, пухлиноподібне утворення. Проповіді з амвонів сьогодні звучать як агресивні передвиборчі мітинги, а люди, що величають себе захисниками хреста, їздять до Берліна ставити символи віри, сіючи ненависть під прикриттям Христа. Дарт Вейдер принаймні був чесний щодо своїх намірів.
Саме тут ненависть, породжена страхом, перетворює нас на ситхів. Адже страх веде до гніву, гнів до ненависті, а ненависть — до страждання. Ми зробили точно те, від чого застерігав Йода. Шляхетні гасла про захист традицій і родини перетворилися на безглузді, ненависницькі вчинки, які доводять наступним поколінням, якими абсурдними карикатурами ми були.
Попереджаю: історія завжди веде нас до моменту переходу на темну стежку. Шляхетні мотивації перетворюються на необґрунтовані гасла, а ті — на порожні жести. Шкода мені мого дитинства. То були чудові часи — час віри в лицарські ідеали, у простий кодекс, у те, що добро просто має сенс.
Альбер Камю (якого з кожним роком життя розумію дедалі краще, що мене тривожить, бо означає, що світ справді абсурдний) писав гірко: «Я живу під порожнім небом». І дивлячись на те, що виробляють польські ревнителі віри, легко впасти в той самий екзистенційний холод. Але під порожнім небом ніхто згори не виставляє нам оцінок. На атестаті з віри в іншу людину не треба мати червоної стрічки. Не мусимо складати іспитів перед бар’єром католицького лицемірства. Іноді досить тієї однієї, маленької, дитячої іскорки, яка залишається в нас назавжди — чистої віри, що десь у далекій галактиці існує якась Сила, а лицарі-джедаї й досі стоять на боці світла.
***
Кілька слів для моїх українських друзів
Якщо ви не стежите за польською політикою щодня — не проблема. Досить знати одне: в Польщі релігія й державна риторика останнім часом переплелися так тісно, що важко сказати, де закінчується церква, а де починається виборча кампанія. Хрест став політичним символом так само, як і духовним, а частина людей, які голосно називають себе його захисниками, їздять протестувати за кордон — замість того, щоб, скажімо, допомогти сусідові донести сумки. Цей текст — про них. І трохи про мене самого в дитинстві, яке пахло друкарською фарбою й піцою.
